Так повелося: люди – не птахи.
Вдягнувши на зап’ястя позолоту,
Тримають нас оковами гріхи,
І не дають відчути смак польоту.
Так хочеться напитись небесами,
Сягнувши з прірви прямо у зеніт!
Зриваються серця за журавлями,
Й приречено їм дивляться услід…
Так повелося: люди – не птахи,
Не гідні неба, що тут говорити?!
Тримають нас оковами гріхи,
А іноді так хочеться злетіти
Немає коментарів:
Дописати коментар