На ще одну посмішку стало багатшим небо...
Старезним лелекою спогади рвались літати.
Шуміли над водами дикі жилясті верби,
Мені не шумілось…
Я дико хотіла мовчати.
У цьому пориві, немов у солодкій згубі
Було щось відчужене.
Дивне.
Гірчаво-сумне.
Лелека підняв свої крила мозолисто-грубі,
Поглянув у хмари, і мовчки залишив мене.
Всміхнулися очі, як завжди – і добрі, і щирі,
Всміхнулися так, як сміялись колись на землі.
А серцю не дихалось. Серце просилось у вирій,
Де небо купалось у вимоленому теплі.
Мовчання… Мовчали вуста, німотою окуті,
І очі мовчали, в туманній гіркій пелені.
У дивному стані – в задумі і дикій смуті
Чомусь не шумілось… І тільки мовчалось мені.
18.12.2013
Немає коментарів:
Дописати коментар